Ця розмова Сергія Руденка з відомим письменником Василем Шклярем відбулася ще в травні 2018 року. Але актуальність її не стала меншою. Публікуємо найбільш важливі тези з тієї розмови

– Революція Гідності почалася в Україні не 2013 року, а саме 2011-го. Те, що відбувалося з вами і довкола вас – це, власне, вже було Революцією Гідності. Бо люди зібрали гроші і вручили вам Народну Шевченківську премію після того як Янукович з Табачником вирішили, що ви антисеміт і не гідні отримати премію державну. Чому, на вашу думку, українці здатні на такі серйозні вчинки – зібрати премію, влаштувати Помаранчеву революцію, Революцію Гідності – а обрати собі таку владу, яка була б гідна таких вчинків, не можуть?

– Українці дуже різні. Вони ж, скільки б не казали, що ми єдині, занадто різні люди, різної навіть ментальності – від Галичини до Півдня та Сходу. І душа в нас широка, козацька. Але я часом доходжу висновку, що хоч з одного боку – це негатив, але завдяки отій різності, коли з давніх давен кожна садиба була такою собі окремою фортечкою, ми збереглися і, попри всі анексії, і сьогодні посідаємо одну з найбільших територій у світі, найбільшу територію в Європі.

Дивіться, попри те, що мова наша зазнавала стільки ударів і заборон, та й сьогодні не може вільно дихати, досі ми не забезпечили рідній мові законодавчо статус, але все одно вона – одна з найуживаніших у світі, здається дванадцяте місце посідає. Тож у цьому характері є і негативи, і позитиви.

Якби ми були дисципліновані, зібрані, вміли обирати свого лідера, то, можливо, давно б мали свою міцну та авторитетну державу, але в значно менших межах. Через це ми так довго йдемо і процес боротьби став нашим звичним побутуванням. Українці не хочуть сьогодні, все й відразу.

Я часто ставлю дискусійно питання. Я ж ніколи не кажу: давайте пожертвуємо територіями, зробимо кордон там, де зараз лінія розмежування, і без Криму збудуємо сучасну, привабливу і модерну державу. А потім, у час неминучих у ХХІ столітті геополітичних розламів, до нас, як до привабливої країни, приєднаються всі питомо українські землі: бери – не хочу. Ні! Ні, ми підемо, ми ще заберемо Кубань, ми від Сяну до Дону… Це затвердили в своєму славні…

Я кажу: дивіться, вже поляки давно забули своє гасло "від можа до можа", вірмени теж – у них було гасло "від моря до моря", фіни відмовилися від своїх територій… А ми – ні, нічого не віддаємо. Ну такі ми є. Будемо далі боротися, працювати, йти до своєї мети. Поки що, на жаль, без лідера. Свого Вашингтона ми не виплекали, бо Вашингтона вилонює монолітна нація, а не така як ми є.

– Над своїм романом "Чорний ворон" ви працювали 13 років. Так сталося, що цей роман постав у центрі не лише літературного, а й політичного життя України. Після того кожен ваш роман, кожна ваша робота також стає політичним явищем. Як думаєте, чому?

– Справді, "Чорний ворон" вийшов за межі літературного явища. Всі ці табачники, вся ця камарілья україножерська, вони трактували повстанське явище, цей український спротив, як чисто галицький феномен. Мовляв, це було на Галичині, ну може ще на Волині, а там люди не такі, а галичани ледь не австріяки… А це була велика брехня. У нас так само був повстанський рух, і він так само тривав десятиліття. І з хлібом-сіллю тут окупаційну московську владу ніхто не зустрічав, була така само боротьба. І ця сторінка настільки випалена з пам’яті українців, що я здивувався навіть. Там Яворівський виходив на трибуну Верховної Ради і казав: прочитайте цей роман, бо я сам цього не знав. Це так, як деякі наївні люди кажуть, що не знали про Голодомор… А мені не віриться. Та все ми знали! Не знав той, хто не хотів знати.

І збіглося так, що і невідома сторінка була показана, і вчасно, коли люди вже були готові до того. І відмова від Шевченківської премії. Тоді здійнявся великий шум.

Але я все ж таки думаю, що люди, спраглі своєї історії, яку нам писали вороги, сприйняли цю книжку. Думаю, що пишучи про ту епоху я вперше назвав речі своїми іменами.

Але головне, що читач мій побачив того героя, поява якого вже назрівала в нашому суспільстві.

– Ви ж визнаєте, що є дуже тонка грань між письменником Шкляром і політиком Шкляром? На все, що ви говорите, дивляться крізь політичну призму. Ось була ваша резонансна заява: "Частина Донбасу у своїй більшості пішла за Росією. Це визнаний факт. Більш того, тамтешній люд закликав сусідню державу ввести війська і сам підняв зброю супроти українців за те, що вони українці. Ми бачили й бачимо багато фактів фізіологічної ненависті. І тепер мене не цікавить їхня ментальність. Я не хочу повертати ту територію ціною життя кращих синів України. Вона того не варта... Але велика проблема в тому, що Росія не хоче, аби Донбас пішов у вільне плавання. Їй потрібен загрозливий для нас регіон на теренах України. І тут інтереси Кремля, хай навіть мимоволі, збігаються з офіційною позицією Києва". Василь Шкляр, "Главред", 1 квітня 2017 р.

Ви справді вважаєте, що нам нема чого гинути за Донбас?

– Я ще раз прослухав цю цитату і не бачу в ній жодної крамоли. Гинути за Україну – ця відповідь є в усіх моїх романах. Я вже частково сьогодні відповідав на ці запитання. Я вважаю, що якщо просто стояти і рахувати жертви, то це не шлях до перемоги. Треба було йти і забирати, ставити ворога на своє місце, треба ворога знищувати. А коли отак, як тепер, що приєднати хочуть не Донбас до України, а Україну до Донбасу, то це мене не влаштовує. Тим більше ціною життя найкращих наших синів. Я казав: буде час, будуймо привабливу і сильну Україну. До сильних, заможних (хоч і не люблю цього слова, але є таке) приєднаються всі, хто не має отієї фізіологічної ненависті – коли відрубують руку за українську символіку.

Я отримую дуже багато листів, у тому числі і з Донбасу. Не знаю, де люди беруть мій номер телефону, електронну адресу… От п’ять днів тому я отримав листа з Донецька. Пише чоловік. Анонімний лист, без підпису, але дуже показовий. 70% донеччан стали, як він каже, "кацапами". Він не має на увазі, що там російською розмовляють, а просто вони всіма фібрами душі тягнуться до Росії. Є і люди, яким байдуже, але ці ненавидять усе українське, просто ненавидять. І каже він: що з цим робити я не знаю, бо такі люди, як я, нічого там не змінять. І закінчує листа словами Слава Україні! 

– А от Петро Порошенко говорить про те, що війна на сході України може бути завершена тільки політико-дипломатичним шляхом. Ви є прихильником повернення цих територій політико-дипломатичним шляхом, чи все ж таки військовим?

– Я не уявляю, як це можна вирішити політико-дипломатичним шляхом.

– Ну, домовитися з Росією, що вони підуть і будуть контролювати частину території…

– Ні, вони не підуть. Вони знову наполягатимуть на тому, на чому зараз наполягають: щоб ці люди ввійшли і в наші керівні органи, і в Раду всі ці захарченки будуть пнутися, і амністію їм забезпечити…

Я не бачу цього. Принаймні поки Росія у своїй імперській цілісності і на чолі з Путіним – це просто неможливо.

Але давай ще подивимось на таке явище як Крим. Усі політики кажуть, що Крим – наш. Не сьогодні, так завтра-післязавтра він буде наш. Ну уявіть собі – повертається до нас сьогодні Крим. Де люди в ейфорії від того, що вони живуть у Росії. От ми всі кажемо, що є ж там наші люди. Ну є наші люди. Ну а в Чикаго їх більше, а в Нью-Йорку ще більше. Я маю на увазі – свідомих українців. Але ж у основній масі не так, ну навіщо ми себе дуримо?

Знаю дівчинку з мого села, яка переїхала до Криму. То коли Крим відійшов до Росії – вона до неба стрибала: наконєц-то я в Расіі! Оце такі манкурти, а багато ж просто природних росіян. І от ми їх приєднуємо. Уявляєте, скільки буде ненависті? Ми ж в умовах демократії не можемо тоталітарними методами ставити їх на місце, тих заселяти, тих виселяти… Це ж неможливо. І що з тим Кримом робити? Коли ми без Криму і без тієї частки Донбасу не можемо обрати демократичний парламент?

Але якщо українці так хочуть, я кажу – хай! Будемо ще сторіччя рухатися до своєї мети.

– А чому ви вважаєте, що Крим ніколи не був українським?

– Я ж не політик. Я не буду загравати з людьми та брехати. Я дивлюся за чисто нашими реаліями. Степан Руданський там жив і завжди казав, що "я живу на чужині". Це чужина. Леся Українка там жила, вона хоч раз сказала, що Крим – наш? Жила на чужині. Руданського поховали на Полікурівському цвинтарі. Я часто його могилу провідував, коли бував у Криму. На ній написано: "На могилі не заплаче Ніхто в чужинї". 

Це добре – пафосно говорити, що Болбочан Крим брав… Наша земля – це та, яку нація може засвоїти на рівні своєї культури, духовності. Інакше – це сіра зона, яка гальмує наш поступ. І недаремно Олесь Гончар ще в 1993 році написав у щоденнику: "Відріжте Донбас і киньте в пельку імперії. Нехай вдавиться". Я коли це прочитав – думав фейк якийсь. Ні. Валентина Гончар, його дружина, каже: ось, у щоденнику написав. Бо письменник, як звір, відчуває загрозу русифікації. Письменник знає, що з такими землями ти ніколи не зробиш панівною свою рідну мову.

А якщо просто за територію боротися – є теж такі люди. Ну так тоді не треба брати Кубань і Воронеж та ставити свій прапор на Кремлі. Треба просто висловити свою волю – і Росія вся приєднається до України. Ще й столицю перенесуть у Київ. Це ж Катерина ІІ ще хотіла. Тільки від нас нічого не залишиться, розумієте?

– А чому, на вашу думку, за 60 років, що минули з моменту передачі Хрущовим Криму від РРФСР до УРСР, українська влада нічого не зробила, аби Крим став українським? Чи це неможливо взагалі?

– За радянських часів це неможливо було. За часів незалежності, якби була свідома україноцентрична влада, можна було дуже багато зробити, можна було врятувати становище. Це ж і земля кримських татар, у них іншої немає. Треба було їм створити нормальні умови, щоб їх туди повернулось якомога більше. Щоб була критична маса, яка б вчинила спротив тій проросійській силі, яка, на жаль, виявилась у переважній більшості. Треба було селити на привабливих умовах свідомих українців. Треба було робити міцну гуманітарну політику, яка ніколи не проводилася по всій Україні, а що вже говорити про Крим чи Донбас.

– Якою є ідеальна Україна для Василя Шкляра? Чого їй бракує?

– Ідеальна Україна – це та країна, за яку пролито ріки крові, даруйте за пафос, кращих борців. Для яких не існувало дискусії щодо національної ідеї. Вона відтворена у чотирьох словах: Українська соборна самостійна держава.

Ідеальна вона буде тоді, коли матиме своє обличчя, коли національна ідентичність візьме гору над манкуртством і сірою масою. Тоді вона матиме привабливе обличчя і до неї, як я вже казав, приєднаються всі питомо українські землі. Я цю Україну бачу, я її передчуваю, але дорога до неї непроста і неблизька.

Василь Шкляр має 66 років, народився у селі Ганжалівка Лиснянського району на Черкащині. По закінченні середньої школи зі срібною медаллю вступив на філологічний факультет Київського державного університету ім. Тараса Шевченка, згодом перевівся до Єреванського університету, де 1972 року і отримав диплом про вищу освіту. Десять років займався політичною журналістикою, бував у "гарячих точках". У 2000-2004 роках – головний редактор видавництва "Дніпро".

З 1991 по 1998 рік був членом Проводу Української республіканської партії та прес-секретарем УРП. На парламентських виборах 1998 року – кандидат у народні депутати від виборчого блоку "Національний фронт". 2012 року балотувався до Верховної Ради по одномандатному округу на Львівщині, однак вибори програв.

2011 року став лауреатом Шевченківської премії, але від премії відмовився - указ президента Януковича вийшов без прізвища Шкляра. Натомість 17 квітня 2011 року в Холодному Яру Василю Шкляру вперше в історії України було вручено Народну Шевченківську премію. Вручення відбулося біля пам’ятника на місці останнього бою отамана Василя Чучупаки. Кошти на неї зібрали меценати та звичайні громадяни.

Автор численних романів, серед яких найвідоміші – "Ключ", "Елементал", "Тінь сови", "Чорний ворон", "Троща", "Маруся". Твори Шкляра перекладено англійською, болгарською, вірменською, шведською, словацькою, російською мовами.

 

if facebook 834722   if youtube 834723   if twitter 834708

Оголошення

Погода

Погода